Постанова від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20.

Велика Палата Верховного Суду розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури на ухвалу Господарського суду Київської області від 02 жовтня 2020 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17 грудня 2020 року у справі за позовом Прокурора Київської області (далі – Прокурор) в інтересах держави, в особі Кабінету Міністрів України (далі – Уряд), Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України (далі – Міндовкілля), Державного підприємства «Київське лісове господарство» (далі – ДП) до Києво-Святошинської районної державної адміністрації (далі – Адміністрація), Товариства з обмеженою відповідальністю «Хороше озеро» (далі – Товариство) про визнання недійсними розпоряджень і договорів оренди землі, та зобов'язання повернути земельні ділянки.

Обставини справи та суть спору:

У липні 2020 року Прокурор в інтересах держави в особі Уряду, Міндовкілля та ДП звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до відповідачів про визнання недійсними розпоряджень Адміністрації про передачу земельних ділянок в довгострокову оренду Товариству для організації оздоровчого комплексу та зони відпочинку в межах Бузівської сільської ради та Михайлівсько-Рубежівської сільської ради. Крім того, Прокурор вимагав зобов’язати Товариство повернути зазначені земельні ділянки у власність держави в особі Уряду з правом постійного користування ДП.

Позовну заяву мотивував тим, що земельні ділянки належать до державних земель лісового та природно-заповідного фонду та вибули з постійного користування держави із численними порушеннями законодавства. На обґрунтування необхідності в цій справі здійснення представництва інтересів держави, Прокурор пояснив, що мали місце порушення прав та інтересів держави в особі позивачів. Підставою представництва інтересів держави Прокурор вказав наявність спору у цих суб'єктів владних повноважень у правовідносинах, а також їх пасивну поведінку, оскільки останні не вживали заходів для повернення земельних ділянок у постійне користування держави, хоча були обізнані про порушення.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 02 жовтня 2020 року позовну заяву залишено без розгляду на підставі порушення Прокурором прямої заборони, наведеної в абз. 3, ч. 3, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», оскільки останній заявив позов в інтересах державного підприємства, яке не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб’єктом владних повноважень. Північний апеляційний господарський суд постановою від 17 грудня 2020 року підтримав висновок суду першої інстанції та залишив судове рішення без зміни.

Не погодившись з рішенням судів першої та апеляційної інстанцій, Прокурор подав касаційну скаргу, у якій просив їх скасувати та направити справу до суду першої інстанції для розгляду питання щодо відкриття провадження у цій справі. У своїй скарзі зазначив, що у позовній заяві були визначені три позивачі. Однак, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, безпідставно та без належного обґрунтування повернули позов, поданий в інтересах держави в особі органів державної влади, щодо яких Прокурор обґрунтував підстави для представництва, зокрема, вказав на їх бездіяльність у спірних правовідносинах.

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважав за необхідне відступити від висновків, викладених у постанові КЦС ВС від 15 квітня 2020 року у справі № 363/4656/16-ц.

Висновок ВП ВС:

Питання представництва інтересів держави Прокурором у суді врегульовано ст. 23 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі – ЗУ «Про прокуратуру», Закон). Аналізуючи норми цієї статті, Суд дійшов висновку, що заборона на здійснення Прокурором представництва в суді інтересів держави, в особі державних компаній передбачена абз. 3 ч. 3 ст. 23 Закону та має застосовуватись з урахуванням положень абз. 1 ч. 3 цієї статті, який передбачає, що суб'єкт, в особі якого Прокурор може звернутись із позовом в інтересах держави, має бути суб'єктом владних повноважень, незалежно від наявності в нього статусу юридичної особи.

При цьому Суд зазначає, що на порушення заборони, закріпленої в ч. 3 ст. 23 ЗУ «Про прокуратуру», позов у цій справі пред'явлений Прокурором в інтересах державного підприємства, яке не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб'єктом владних повноважень. Навпаки, визначений Прокурором позивач за відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є державним підприємством, самостійною юридичною особою з відповідною процесуальною дієздатністю, що дозволяє цьому суб'єкту самостійно здійснювати захист своїх прав та інтересів у суді.

Також, Суд звертає увагу на положення ч. 2 ст. 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У цьому контексті відсутність у ЗУ «Про прокуратуру» інших окремо визначених заборон на здійснення представництва Прокурором, крім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абз. 1 ч. 3 ст. 23 Закону межі для здійснення представництва Прокурором законних інтересів держави.

Таким висновком Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування ч. 3 ст. 23 ЗУ «Про прокуратуру» в подібних правовідносинах, викладеного в постанові КЦС ВС від 15 квітня 2020 року у справі № 363/4656/16-ц, який зводився до необхідності визначення організаційно-правової форми суб'єкта, в особі якого звертається Прокурор, з метою підтвердження підстав для представництва інтересів держави в суді в особі державного підприємства.

Беручи до уваги наведене, Суд дійшов висновку про відсутність підстав для представництва Прокурором інтересів держави в особі ДП та вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про необхідність залишення позову без розгляду відповідно до положень п. 2 ч. 1 ст. 226 ГПК України.

Однак, залишаючи без розгляду позов Прокурора, поданий в інтересах держави в особі Уряду та Міндовкілля, суди попередніх інстанцій обмежились лише констатацією того, що позов містить в собі вимоги, спрямовані на повернення земельних ділянок в користування ДП.

Отже, спираючись на порушення Прокурором встановленої ч. 3 ст. 23 ЗУ «Про прокуратуру» заборони на звернення до суду в інтересах державних компаній, суди попередніх інстанцій не врахували, що Уряд та Міндовкілля наділені владними повноваженнями та не з'ясували питання невиконання або неналежного виконання ними дій, спрямованих на захист інтересів держави у спірних правовідносинах.

Таким чином, Суд вважає необґрунтованими висновки щодо відсутності у Прокурора законних підстав на звернення із цим позовом до суду. Оскільки такі висновки зроблені без належного дослідження обставин дотримання ним порядку, передбаченого ст. 23 Закону, а також без встановлення наявності або відсутності бездіяльності цих органів, Суд частково погоджується з доводами скаржника.

Виходячи з цього, Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури. Ухвалу Господарського суду Київської області від 02 жовтня 2020 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17 грудня 2020 року залишено без змін у частині щодо залишення без розгляду позову через відсутність підстав для представництва Прокурором інтересів держави в особі державного підприємства. Однак, зазначені судові рішення скасовано в частині щодо залишення без розгляду позову, поданого Прокурором в інтересах держави в особі Уряду та Міндовкілля. В цій частині справу передано до Господарського суду Київської області для продовження розгляду.

З повним текстом судового рішення ви можете ознайомитись за посиланням.