Прес-центр

Огляд рішень ЄСПЛ
16 липня 2021, 09:05
Відсутність належного перегляду законності тримання під вартою є порушенням статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність) конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

Відповідне рішення ухвалив Європейський суд з прав людини у справі «Попович проти України» (Popovych v. Ukraine, заява № 44704/11), в якій заявник скаржився на незаконність його досудового ув’язнення та відсутність належного перегляду законності його тримання під вартою.

Обставини справи та суть спору:

Заявник, Владислав Миколайович Попович, є громадянином України, який народився в 1980 році та мешкає в місті Ніжин. У квітні 2010 року його заарештували за підозрою у вимаганні та вчиненні іншого тяжкого злочину. Захисник підозрюваного подавав клопотання про його звільнення. Втім, коли закінчився строк запобіжного заходу, суд першої інстанції продовжив тримання під вартою, не навівши для цього жодних правових підстав. Крім того, у справі відсутня інформація про результат кримінального провадження проти заявника або щодо його звільнення чи продовження тримання під вартою.

Це стало приводом для звернення Владислава Поповича до Європейського суду з прав людини. Відповідно до пункту 1 статті 5 (Право на свободу та безпеку) та пункту 4 статті 5 (Право на прийняття рішення про законність тримання під вартою судом без зволікань), заявник скаржився на незаконність його досудового ув’язнення та відсутність належного перегляду законності його тримання під вартою.

Висновок ЄСПЛ:

Суд вважає, що питання, передбачене пунктом 4 статті 5 Конвенції, порушене у цій справі, стосується не лише окремих випадків, коли національні суди не розглядають належним чином проблему законності продовження тримання під вартою. Це випливає з більш загальної проблеми відсутності чіткої та передбачуваної національної процедури судового контролю щодо законності тримання під вартою.

У цьому відношенні Суд зазначає, що раніше вже багато разів виявляв, що продовження тримання заявника під вартою після завершення розслідування у кримінальних справах характеризувалося відсутністю достатньої правової бази або чітких правил, які б регулювали таку ситуацію.

Суд вже встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у низці справ, які стосуються практики тримання підсудних під вартою виключно на підставі того, що обвинувальний акт було передано до суду першої інстанції. Він неодноразово постановлював, що така практика несумісна з принципами правової визначеності та захисту від свавілля. Отже, період тримання заявника під вартою у жовтні 2010 року не відповідав пункту 1 статті 5 Конвенції.

Суд зазначає, що хоча 19 жовтня 2010 року суд першої інстанції підтримав запобіжний захід у справі заявника, він не встановив строки його подальшого тримання під вартою і не вказав жодних правових підстав для свого рішення. Це залишило заявника в стані невизначеності щодо причин його затримання після зазначеної дати.

У зв'язку з цим Суд повторює, що мала місце відсутність будь-якого правового обґрунтування, наведеного судовими органами в їх рішеннях, яке б дозволяло затримання особи протягом тривалого періоду. Однак, це є несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленим у пункті 1 статті 5 Конвенції.

Отже, Суд вважає, що мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

Суд стверджує, що метою пункту 4 статті 5 є забезпечення для заарештованих та затриманих осіб права на законний судовий нагляд, до якого вони таким чином піддаються. Крім того, під час тримання особи під вартою має бути наданий засіб правового захисту, який дозволить швидко здійснити судовий перегляд законності тримання під вартою, що може призвести, у відповідних випадках, до звільнення затриманого чи заарештованого. Існування такого засобу, передбаченого пунктом 4 статті 5, повинно бути достатньо певним не лише теоретично, а й на практиці. У протилежному випадку йому бракуватиме доступності та ефективності, необхідних для цілей цього положення.

Суд зазначає, що в інших подібних справах він неодноразово стикався з проблемою відмови національних судів надати адекватну відповідь на аргументи заявників щодо необхідності їх звільнення. Подібним чином, у цій справі національні суди просто вказали, що не було підстав для звільнення заявника, не надавши жодних подальших пояснень і не здійснивши жодної перевірки обставин конкретної ситуації заявника.

Отже, Суд вважає, що мало місце порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

Розглянувши дану справу та дослідивши судову практику з подібних питань, Суд постановив, що було порушення пункту 1 статті 5 та пункту 4 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Також, Суд визначив обґрунтованим присудити заявнику компенсацію у сумі 5900 євро.

З повним текстом рішення (мовою оригіналу) ви можете ознайомитись за посиланням.

Поділитися