Прес-центр

Огляд законодавства
28 серпня 2020, 13:55
Справа «Ді Сарно та інші проти Італії»

ЗАЯВА №30765/08

ДОВОДИ ЗАЯВНИКІВ

Заявники - тринадцять громадян Італії, які жили та працювали в місті у провінції Неаполя.

Вказане місто було охоплено «сміттєвою кризою», через неналежне виконання своїх обов’язків спеціалізованих компаній з вивезення твердих міських відходів та внаслідок бездіяльності Державної служби захоронення відходів. З 11 лютого 1994 року до 31 грудня 2009 року, регіон знаходився в стані надзвичайного стану і заявники змушені були проживати в місті, забрудненому сміттям та неприбраних відходів, які скупчувались на вулицях.

Так, спираючись на статті 2 та 8 Конвенції, заявники стверджували, що, Уряд не вживши необхідних заходів для гарантування належного функціонування Державної служби захоронення відходів, застосовуючи неадекватну законодавчу та адміністративну політику, завдав серйозної шкоди навколишньому природньому середовищу у зазначеному регіоні, що в подальшому спровокувало виникненню реальної загрози для життя та здоров’я місцевого населення. Заявники також стверджували, що органи державної влади нехтували обов’язком інформувати громаду про наявні ризики для життя та здоров’я, які виникли внаслідок утворення значної кількості незаконних та неконтрольованих звалищ.

ДОКАЗИ ЗАЯВНИКІВ

Заявники стверджували, що Урядом не виконано свого зобов'язання щодо надання своєчасної та достовірної інформації, яка дозволила зацікавленим особам оцінити реальний стан екологічної ситуації у місті пов’язаної з неналежним збором та утилізацією відходів, оскільки Урядом не було оприлюднено результати дослідження проведеного відділом планування дій у надзвичайних ситуаціях.

В січні 2009 року Італійським інститутом охорони здоров’я, проведено дослідження, результати якого свідчили про наявність зв’язку між збільшенням випадків онкологічних захворювань у мешканців муніципалітетів Асерри, Нола та Марільянота наявністю звалищ в провінції.

ДОВОДИ ТА ДОКАЗИ УРЯДУ КРАЇНИ

  • З 11 лютого 1994 року по 31 грудня 2009 року в регіоні Кампанія за рішенням прем'єр-міністра діяв надзвичайний стан ( stato di emergenza ) через серйозні проблеми з вивезенням твердих міських відходів, та постійним зростанням їх обсягів.
  • 12 червня 1998 року Президент регіону, оголосив тендер на десятирічну концесію про надання послугзі збору та утилізації відходів у провінції Неаполь. Відповідно до специфікацій, учасник, який виграв тендер, повинен забезпечити належний прийом зібраних відходів, їх сортування, перетворення в альтернативне паливо, що отримується із відходів (combustibilederitodarifiuti –«RDF») та спалювання.
  • 20 березня 2000 року, за результатами проведеного тендеру угоду про концесію було укладено з консорціумом з п’яти компаній: FisiaImpianti SpA (основний підрядник), Impregilo SpA, Babcock Kommunal GmbH, Deutsche Babcock Anlagen GmbH та Evo Oberhausen AG (субпідрядники). Відповідно до умов угоди про концесію про надання комунальних послуг, підписаної 7 червня 2000 року, п’ять спеціалізованих компаній зобов’язались побудувати два виробничі центри альтернативного палива RDF. Але не виконали своїх зобов’язань.
  • У січні 2001 року закриття полігону Туфіно призвело до тимчасового зупинення роботи по видаленню відходів у провінції Неаполь. Щоб допомогти контролювати ситуацію, мери інших муніципалітетів провінції дозволили тимчасово зберігати відходи на своїх звалищах, однак це призвело до значного збільшення обсягу сміття, та не вирішувало проблеми відсутності належної утилізації відходів у провінції.

РОЗСЛІДУВАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

У 2003 році прокуратурою Неаполя відкрито кримінальне провадження, відносно керівництва Державної служби захоронення відходів в регіоні Кампанія за фактом підписання концесійних контрактів з приватними компаніями 7 червня 2000 року та 5 вересня 2001 року.

По завершенню розслідування 31 липня 2007 року прокуратурою направлено клопотання про судовий розгляд справи за звинуваченням керівників та деяких працівників Fisia Italimpianti SpA, FIBE SpA, FIBE Campania SpA, Impregilo SpA та Gestione Napoli SpA (далі - компанії), а також заступника керівника Державної служби захоронення відходів в регіоні Кампанія у шахрайстві, невиконанні державних контрактів, неналежному у виконанні службових обов’язків, зловживанні службовим становищем, спотворенні фактів при виконанні державних обов’язків та проведення несанкціонованих операцій при поводженні з відходами у період з 2000 року по 2004 рік.

Керівництво та працівників компаній звинувачували, зокрема , у тому, що вони, за співучастю керівника Державної служби захоронення відходів в регіоні Кампанія та посадових осіб його канцелярії, не виконували своїх контрактних обов’язків щодо прийому та переробки відходів регіону.

Також, компанії звинувачувались у тому, що вони затримували, а в деяких випадках зовсім переривали регулярний прийом відходів, в результаті чого на вулицях та місцях тимчасового зберігання, наданих мерами,сміття просто накопичувалось, внаслідок чого були забрудненні території, які знаходились у безпосередній близькості до жилих будинків.

Державних службовців, звинувачували в тому, що вони надали неправдиві свідчення, щодо дотримання компаніями-утилізаторами законів та договірних положень, що регулюють утилізацію відходів, санкціонували відкриття місць для утилізації відходів, що не регулюються, скидання забруднюючих речовин, що виробляються заводами з виробництва RDF.

29 лютого 2008 року Суддя попереднього слідства призначив слухання даної справи в Неапольському суді на 14 травня 2008 року.

Судовий розгляд, на момент звернення заявниками до Європейського суду, ще тривав.

Так, Європейський Суд зазначає, що стаття 8 Конвенції не просто змушує державу утримуватися від свавільного втручання у приватне життя, а й виконувати позитивні зобов’язання передбаченні вказаною статтею, щодо здійснення ефективного захисту від втручання до приватного чи сімейного життя.

Зокрема, в контексті даної справи Уряд був зобов’язаний прийняти дієві нормативні акти, які б ефективно регулювали сферу поводження з відходами - їх утилізацію, захоронення тощо. Держава мала регулювати ліцензування, сертифікацію відповідності компаній, яким було доручено надавати комунальні послуги з вивезення сміття, а також здійснювати постійний нагляд за додержанням вимог законодавства під час провадження діяльності цих компаній. До того ж, Уряд мав зобов’язувати всіх уповноважених осіб на проведення належних заходів для забезпечення ефективного захисту громадян, чиє життя або здоров’я можуть опинитись під загрозою у зв’язку з порушенням законодавства у сфері поводження з відходами.

ДОВОДИ ЄСПЛ ПРИ ПРИЙНЯТТІ РІШЕННЯ

Суд зазначає, що правова норма передбачена ст.8 Конвенції може бути застосована у даній справі, оскільки ситуація, у яку потрапили заявники в їх місті, могла б потягнути за собою погіршення їх якості життя, що в свою чергу є порушенням права на повагу до приватного життя і житла останніх. У той же час Суд не зміг дійти до висновку про те, що життя і здоров’я заявників були поставлені під загрозу, з огляду на те, що вони не стверджували про наявність будь-яких захворювань, пов’язаних з впливом накопичених у місті відходів, однак Суд визнав, що скупчення великої кількості відходів на вулицях і в тимчасових місцях зберігання може становити небезпеку для здоров’я місцевого населення.

Ця справа стосується передбачуваної бездіяльності з боку Уряду влади щодо прийняття необхідних заходів для забезпечення належного функціонування служби збору, переробки та видалення відходів у місті.

У зв'язку з цим Суд вважав обґрунтованим розглянути справу у світлі позитивних зобов'язань, що випливають із статті 8 Конвенції. Суд, зазначає, що з 2000 року по 2008 рік переробка і видалення відходів були довірені приватним компаніям, в той час як збором відходів в місті займалося кілька акціонерних товариств.

Той факт, що Уряд Італії залучив третіх осіб для надання комунальних послуг, у частинні вивозу та утилізації відходів, не звільняє останнього від покладених обов’язків контролювати діяльність організацій, яким доручено Державою надавати послуги, а також вживати дієві заходи для забезпечення належногоїх виконання.

Крім того, обставини, на які посилається Уряд, не можуть розглядатися як форс мажор, визначення якого в міжнародному праві таке: «непереборна сила або така, що не піддається контролю держави непередбачувана зовнішня подія, яка у зв'язку з обставинами зробило для держави матеріально неможливим виконання міжнародного зобов’язання».

Навіть якщо зважити на твердження Уряду, що екстремальний кризовий період тривав всього п’ять місяців з кінця 2007 року по травень 2008 року, а також незважаючи на свободу розсуду, надану Державі-відповідачу, не можна не відзначити, що тривала бездіяльність італійської влади щодо забезпечення належного функціонування служби збору, переробки та видалення відходів порушило право заявників на повагу їх приватного життя і житла. Однак, у своєму позові заявники вказали на брак інформації, що дозволяла їм оцінити небезпеку, якій вони піддавалися проживаючі на забрудненій території. Проте дослідження, призначені службою громадської безпеки, які були опубліковані в 2005 і 2008 роках, у достатній мірі висвічували інформацію, щодо стану.

Таким чином, Уряд виконав своє зобов’язання про поінформування зацікавлених осіб, в тому числі заявників, щодо потенційної небезпеки, якій вони піддавалися в разі подальшого проживання в регіоні.

Європейський суд з прав людини в порядку ст. 41 Конвенції постановляє, що сама констатація факту порушення Судом є достатньою компенсацією моральної шкоди, тому компенсація у грошовому еквиваленті не присуджена.

Поділитися