Прес-центр

Огляд рішень ЄСПЛ
09 липня 2021, 09:00
Режим тримання під вартою має враховувати стан здоров'я ув'язненого

Такого висновку дійшов Європейський суд з прав людини у справі «Епуре проти Румунії» (Epure v. Romania, заява № 73731/17), яка стосувалася умов утримання заявника під вартою протягом періоду з 6 грудня 2016 року до 16 червня 2019 року.

Обставини справи та суть спору:

Заявник Куліца Епуре (Culiță Epure) – громадянин Румунії, що народився у 1978 році та мешкає в спеціалізованій державній установі в комуні Мейкенешть, в якій надається допомога дорослим особам з інвалідністю. Він страждає на епілепсію, схильний до агресії та має діагноз «легка та помірна розумова відсталість».

Згідно з обставинами справи, з 2014 року заявник відбував покарання до восьми років ув’язнення за зґвалтування, скоєне ним у 2012 році. Протягом цього часу до нього був застосований найсуворіший режим ув’язнення у в’язницях Фокшані, Галаці та Джурджу.

Однак, скарга заявника стосувалася лише періоду ув'язнення в одній із цих установ, в якій заявник перебував два з половиною роки. Саме суворі умови негативно позначилися на стані його здоров'я та стали підставою для звернення до Європейського суду.

Посилаючись на статтю 3 (заборона нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, заявник скаржився на те, що застосований до нього тюремний режим був несумісним з його психічним станом. Він не отримував належної медичної допомоги для свого психічного захворювання. Також, його не забезпечили на постійній основі помічником для особистого догляду, як цього вимагає його фізичний стан.

Висновок ЄСПЛ:

Суд зазначив, що у цій справі мало місце кілька спроб заявника подати до національних органів влади скарги щодо невідповідності режиму утримання стану його здоров’я. Кожного разу такі прохання відхилялись з двох підстав: по-перше, його стан нібито адекватно лікувався у в’язниці, по-друге, агресивна поведінка заявника не дозволяла йому потрапити під менш суворий тюремний режим.

Суд також оцінив питання адекватності медичної допомоги, яка надається під вартою, адже її відсутність може спричинити відповідальність держави за статтею 3 Конвенції. У зв’язку з цим, «достатність» медичної допомоги є найважчим питанням для визначення у цій справі.

Суд зазначив, що сам факт звернення затриманого до лікаря та призначення певної форми лікування не може автоматично призвести до висновку про належну медичну допомогу. Органи влади повинні забезпечити ведення вичерпних записів про стан здоров'я затриманого та лікування під час його тримання під вартою, а також, якщо це вимагається характером захворювання, забезпечити регулярний і систематичний медичний догляд. Медичні потреби ув’язненої особи повинні забезпечуватися відповідною узгодженою терапевтичною стратегією, яка здатна належним чином реагувати на такі потреби.

Органи влади також мають довести, що створені необхідні умови для фактичного дотримання призначеного лікування. Крім того, медичне лікування, яке надається у в'язницях, має бути належним, тобто на рівні, порівнянному з тим, який державні органи влади надають населенню в цілому. Однак, це не означає, що кожному затриманому повинен бути гарантований той самий рівень медичного лікування, який доступний у найкращих закладах охорони здоров'я поза тюремними установами.

Якщо ж лікування є неможливим у місці затримання, необхідно забезпечити можливість перевести затриманого до лікарні або до спеціалізованого відділення відповідних установ.

У світлі вищевикладеного, Суд дійшов висновку, що ризик суттєвого погіршення психічного та фізичного здоров'я заявника, який виник внаслідок утримання у в'язниці суворого режиму та міг посилити його захворювання, був достатнім для порушення статті 3 Конвенції.

Суд вважає, що національні органи влади не змогли забезпечити здоров’я та добробут заявника шляхом його розміщення в спеціальному закладі, де він міг би отримати адекватне лікування та нагляд. Попри його складний стан здоров’я, його помістили у в'язницю суворого режиму на значний проміжок часу. Таким чином, це аж ніяк не сприяло реабілітації заявника та не стримувало його від вчинення подальших злочинів, а навпаки, мало серйозні негативні психологічні та емоційні наслідки, які спричинили погіршення його психічного стану, як згодом підкреслювали медичні органи та суди.

У зв’язку із цим, ЄСПЛ постановив, що мало місце порушення статті 3 Конвенції про захист прав і основоположних свобод щодо невиконання органами влади можливості забезпечити послідовну терапевтичну стратегію, здатну адекватно відповідати на медичні потреби заявника. Заявнику присудили 3 тисячі євро відшкодування моральної шкоди.

З повним текстом рішення (мовою оригіналу) Ви можете ознайомитись за посиланням.

Поділитися