Постанова від 08.10.2019 у справі № 639/8329/14-к.

Верховний Суд колегією суддів Касаційного кримінального суду розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом першої інстанції щодо ОСОБА_1, виправданого через недоведеність наявності в його діях складу злочину, передбаченого частиною 1 статті 388 Кримінального кодексу України (далі — КК).

Обставини справи та суть спору:

Органами досудового розслідування ОСОБА_1 обвинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого частиною 1 статті 388 КК, а саме у відчуженні майна, на яке накладено арешт, здійснене особою, якій це майно ввірено.

Жовтневий районний суд м. Харкова виправдав ОСОБА_1 за пред'явленим йому обвинуваченням у зв'язку з недоведеністю наявності в його діях складу злочину. Такого висновку суд дійшов на підставі того, що сторона обвинувачення не надала суду постанову державного виконавця про накладення арешту на згаданий автомобіль, а наданий акт опису і арешту майна сам собою не може свідчити про те, що на автомобіль було накладено арешт.

Апеляційний суд Харківської області цей вирок залишив без змін. Суд підтвердив правильність висновків суду першої інстанції, зазначивши, що державний виконавець може накласти арешт на майно боржника лише шляхом винесення відповідної постанови.

У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на пункти 1 і 2 частини 1 статті 438 КПК, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Прокурор вважає, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки усім доводам прокурора щодо неправильного тлумачення закону судом першої інстанції, чим істотно порушив вимоги пункту 2 частини 1 статті 419 КПК.

Позиція прокурора полягає в тому, що державним виконавцем арешт на спірний автомобіль було накладено, коли було складено акт опису та арешту майна; відповідно до статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» 1999 року в редакції, що діяла на той час, складання акту вважалося одним з альтернативних способів накладення арешту на майно, який не вимагав попереднього винесення постанови.

Крім того, на думку прокурора, суд на порушення кримінального процесуального законодавства визнав недопустимими документи, що містяться у виконавчому провадженні, до яких сторона обвинувачення отримала тимчасовий доступ на підставі ухвали слідчого судді.

Висновок ККС ВС:

Суд погоджується з доводами сторони обвинувачення змушений констатувати, що суди попередніх інстанцій, зазначивши, що вони посилалися на текст статті 55 Закону України «Про виконавче провадження» 1999 року станом на 1 липня 2012 року, в дійсності навели в своїх рішеннях компіляцію положень статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» 1999 року та положень частин 2, 3, 4 та 5 статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» 2016 року.

Таким чином, суди, вирішуючи питання про правове значення акта опису та арешту майна, керувалися законодавством, якого не існувало, коли був складений спірний акт. Неправильне відтворення законодавства, чинного на момент подій, що стали предметом розгляду в цій справі, зумовило й неправильні висновки в судових рішеннях.

Також, апеляційний суд залишив поза увагою те, що суд першої інстанції не обґрунтував свого висновку про те, що докази обвинувачення жодним чином не підтверджують наявності в обвинуваченого умислу, спрямованого на відчуження майна, на яке накладено арешт.

Вирок суду не містить будь-якого обґрунтування, чому сукупність цих та інших доказів, наданих сторонами, не доводить умисного характеру дій ОСОБА_1 з відчуження автомобіля попри чітко виражену в акті заборону таких дій. Суд першої інстанції, пославшись на статтю 87 КПК, визнав недопустимим протокол допиту внаслідок порушення порядку складання протоколу. Керуючись доктриною «плодів отруйного дерева», cуд визнав також недопустимими доказами документи виконавчого провадження, пославшись на те, що вони отримані завдяки використанню протоколу допиту.

Апеляційний суд залишив поза увагою те, що суд першої інстанції не обґрунтував свого висновку про те, що докази обвинувачення жодним чином не підтверджують наявності в обвинуваченого умислу, спрямованого на відчуження майна, на яке накладено арешт. Навівши розлогі цитати з положень законодавства, постанов Пленуму Верховного Суду України та практики Європейського суду з прав людини, суд у вироку не навів будь-якого аналізу доказів, наданих сторонами.

Вирок суду не містить будь-якого обґрунтування, чому сукупність цих та інших доказів, наданих сторонами, не доводить умисного характеру дій ОСОБА_1 з відчуження автомобіля попри чітко виражену в акті заборону таких дій. Також, Суд зазначає, що вирок не містить жодного посилання на обставини, які необхідно встановити для застосування частини 1 статті 87 КПК. За відсутності такого обґрунтування посилання у даному випадку на статтю 87 КПК для визнання доказу недопустимим є непереконливим.

Суд зазначає, що тлумачення частини 1 статті 87 КПК в частині визнання недопустимими похідних доказів призводить до висновку, що це правило може бути застосовано до похідних доказів лише у разі, якщо первісні докази визнані недопустимими на підставі частин 1-3 статті 87 КПК. Визнання недопустимими первісних доказів за іншими правилами допустимості, передбаченими КПК, саме собою не дає підстав для визнання недопустимими похідних доказів на підставі частини 1 статті 87 КПК.

Крім того, застосовуючи правило частини 1 статті 87 КПК в частині визнання недопустимими похідних доказів, суд має встановити не лише те, що первісний доказ отриманий з порушенням фундаментальних прав і свобод людини і використовувався в процедурах, які призвели до отримання похідного доказу, а що похідний доказ здобутий саме завдяки тій інформації, яка міститься в доказі, що визнаний ним недопустимим відповідно до частини 1 статті 87 КПК.

Таким чином, Суд дійшов висновку, що ухвала апеляційного суду постановлена з порушенням кримінального процесуального закону, оскільки апеляційний суд не перевірив правильності рішення суду першої інстанції про визнання недопустимими ряду доказів, наданих обвинуваченням. Також ухвала ґрунтується на хибному відтворенні і тлумаченні законодавства про виконавче провадження, що призвело до неправильного застосування кримінального закону.

Дізнатись подробиці справи: https://reyestr.court.gov.ua/Review/85238666