Розглядається на прикладі справи «Булвес» АД проти Болгарії (заява № 3991/03 від 23 січня 2003 року).

Компанії не можуть відповідати за дії своїх контрагентів у разі несвоєчасного виконання ними обов'язків з надання податкової звітності з ПДВ. Таке рішення прийняв ЄСПЛ 22 січня 2009 року у справі «Булвес» АД проти Болгарії.

Обставини справи:

У 2003 році акціонерне товариство «Булвес» звернулося до ЄСПЛ, оскільки податкові органи Болгарії відмовили йому у бюджетному відшкодуванні ПДВ через те, що його постачальник не сплатив податок за період в якому здійснено угоду.

Компанія-заявник отримала поставку від свого постачальника та відобразила цю покупку у своєму податковому обліку за серпень 2000 року, заявила бюджетне відшкодування за цей період. З іншої сторони, постачальник відобразив продаж у своєму податковому обліку не за серпень 2000 року, а за жовтень 2000 року, та заявив бюджетне відшкодування за пізніший період.

Податкова інспекція, проводячи перевірку компанії-заявника, а також зустрічну перевірку постачальника, відмовила в праві на відшкодування ПДВ. Це рішення обгрунтовувалося тим, що при поставці за податковий період серпня 2000 року, ПДВ не нараховувався. Таким чином компанія-заявник не мала права відносити на податковий кредит суму у розмірі ПДВ, сплаченого постачальнику, і, щобільше, повинна вдруге сплатити ПДВ з отриманої поставки.

У своїй заяві АД «Булвес», зокрема, стверджує, що попри повне дотримання своїх законодавчо встановлених обов'язків із подання податкової звітності з ПДВ, державні органи позбавили його права відносити до складу податкового кредиту суму ПДВ, сплачену у складі ціни за придбані товари, на тій підставі, що постачальник не зміг своєчасно виконати свої обов'язки щодо подання податкової звітності з ПДВ.

Компанія-заявник також зазначила, що таке диференційоване ставлення має дискримінаційний характер.

Позиція ЄСПЛ:

Суд відмічає, що компанія-заявник повністю виконала свої обов’язки із декларування ПДВ. Крім того, Суд відмічає, що постачальник компанії-заявника в кінцевому результаті також виконав свої обов’язки із декларування ПДВ, але із затримкою у два місяці. Як наслідок, постачальник або сплатив ПДВ до державного бюджету, або відніс до складу податкового кредиту суму ПДВ, який він сплатив своїм власним постачальникам за придбані товари, а різницю перерахував до державного бюджету. Таким чином, ПДВ, що належало сплатити в низці розглянутих поставок, зрештою був сплачений Державі — члену Конвенції.

Суд окремо зазначає, що компанія-заявник не мала абсолютно ніяких повноважень відслідковувати, контролювати і забезпечувати виконання постачальником його обов’язків із складання та подання декларації з ПДВ, а також обов’язку зі сплати ПДВ. Отже, Суд вважає, що незважаючи на повне виконання своїх зобов’язань, компанія-заявник була поставлена у несприятливі умови, так як було незрозуміло чи може вона віднести до податкового кредиту суму ПДВ, сплачену постачальнику у складі придбаних товарів, оскільки визнання чи невизнання права на податковий кредит також залежало від висновків податкових органів, щодо своєчасності виконання своїх зобов’язань з подання звітності з ПДВ постачальником.

Враховуючи своєчасне і повне виконання компанією-заявником своїх обов’язків із декларування ПДВ, неможливості з її сторони забезпечити дотримання постачальником його обов’язків щодо декларування ПДВ, а також той факт, що не було встановлено жодного шахрайства стосовно системи оподаткування, про яке компанія-заявник знала чи могла знати, Суд вважає, що компанія-заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов’язків щодо своєчасного декларування ПДВ і, як наслідок, сплачувати ПДВ повторно разом із пенею. Суд вважає, що такі вимоги прирівнюються до надзвичайного обтяження для компанії-заявника, що порушило справедливий баланс, який повинен був підтримуватися між вимогами загальних інтересів та вимогами захисту права власності.

Таким чином, мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1.

Читати рішення у справі: https://ips.ligazakon.net/document/SOO00553