Постанова від 07 серпня 2019 року у справі № 607/14707/17.

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора Тернопільської місцевої прокуратури на ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 (Крадіжка) Кримінального кодексу України.

Обставини справи та суть спору:

Згідно з обставинами справи, ОСОБА_1 визнано винуватим та засуджено за те, що на початку листопада 2017 року він таємно викрав з магазину грошові кошти, які належали потерпілому ОСОБА_2, чим завдав останньому матеріальної шкоди на суму 1500 гривень. За вироком Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 21 вересня 2018 року, засудженому призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки.

Проте, вирок місцевого суду скасовано ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року, а кримінальне провадження щодо засудженого закрито на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК. Колегія суддів дійшла висновку про відсутність достатніх належних та допустимих доказів причетності засудженого до вчинення крадіжки грошових коштів за обставин, встановлених судом першої інстанції, і вичерпані можливості їх одержання. Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою скасовано та ОСОБА_1 було звільнено з-під варти.

Не погодившись з висновком апеляційного суду, прокурор Тернопільської місцевої прокуратури подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати вищезазначену ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. У своїй скарзі вказує на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.

Вважає передчасними висновки суду апеляційної інстанції щодо закриття кримінального провадження з тих підстав, що докази у даному кримінальному провадженні зібрано з порушенням КПК. Стверджує, що отримання доказів шляхом добровільного надання учасниками кримінального провадження чинним КПК не заборонено. Також, наголошує, що суд апеляційної інстанції всупереч вимогам міжнародного та національного законодавства неправильно тлумачив закон та не застосував закон про кримінальну відповідальність, який підлягав застосуванню.

Висновок ККС ВС:

За матеріалами кримінального провадження, диск із записом з камер відеоспостереження був добровільно виданий потерпілим оперуповноваженому ВІП Тернопільського ВП ГУНП в Тернопільській області 01 листопада 2017 року, тоді як відомості про вчинення крадіжки за заявою потерпілого були внесені до ЄРДР 2 листопада 2017 року. Отже, у даному випадку отримання оперативним працівником відеодиску суперечить вимогам ч. 1, 2 ст. 41 КПК, оскільки останній у порушення вимог КПК без доручення слідчого не уповноважений здійснювати процесуальні дії з власної ініціативи, тобто у непередбаченому кримінальним процесуальним законодавством порядку.

Крім того, з огляду на ст. 93 КПК, збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження. При цьому, сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, шляхом витребування та одержання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.

Таким чином, правом витребувати необхідні речі, документи, відомості від будь-якої особи наділений слідчий, а не оперативний працівник, і виключно в рамках кримінального провадження. У даному кримінальному провадженні судом апеляційної інстанції встановлено, що слідчі дії оперативний працівник поліції проводив до внесення відомостей в ЄРДР.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 56 КПК, потерпілий також наділений правом під час досудового розслідування подавати докази на підтвердження своєї заяви. Однак, лише в рамках кримінального провадження під час досудового розслідування, що в даному випадку не мало місця.

Отже, умовами допустимості доказів є: отримання фактичних даних із належного процесуального джерела, отримання фактичних даних належним суб'єктом; отримання фактичних даних у належному процесуальному порядку; належне оформлення джерела фактичних даних.

Таким чином, суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що диск відеозапису з камер спостереження магазину, який покладено судом першої інстанції в основу обвинувального вироку, був отриманий від потерпілого не уповноваженою на те посадовою особою органу досудового розслідування без дотриманням вимог кримінального процесуального закону, а тому доводи сторони обвинувачення щодо їх допустимості не ґрунтуються на вимогах закону.

Крім того, суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду апеляційної інстанції щодо недопустимості такого доказу як протокол пред'явлення особи для впізнання від 2 листопада 2017 року за участю свідка. Відповідно до ч. 2 ст. 228 КПК, особа, яка підлягає впізнанню, пред'являється особі, яка впізнає, разом з іншими не менш ніж трьома особами тієї ж статі, які не мають різких відмінностей у віці, зовнішності та одязі. Всупереч зазначеному положенню КПК, обвинувачений був одягнений у сині джинси та сіру куртку, тоді як троє інших осіб, які пред'являються з ним до впізнання, були одягнені в чорні куртки та чорні штани.

Також, твердження прокурора про те, що апеляційний суд не взяв до уваги той факт, що свідок бачила обвинуваченого не лише на відео, а й на місці вчинення злочину, спростовується показаннями останньої у судовому засіданні. Тоді свідок зазначила, що не була очевидцем події і не бачила обвинуваченого безпосередньо під час вчинення кримінального правопорушення.

Суд касаційної інстанції наголошує, що під час розгляду питання допустимості доказів у справі, апеляційний суд враховував не лише дотримання суб'єктами передбаченого законодавством порядку щодо збирання та фіксації доказів, а й значення кожного конкретного доказу для встановлення обставин кримінального провадження. Крім того, суд також врахував наслідки, які мали місце у випадку допущення доказу, який було отримано не у встановленому законом порядку.

Таким чином, дослідивши зібрані у кримінальному провадженні докази та надавши їм належну оцінку, суд апеляційної інстанції дійшов вмотивованого та обґрунтованого висновку про недоведеність винуватості засудженого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК.

Що стосується доводів прокурора про необхідність застосування практики Європейського суду з прав людини, яка є важливим аспектом захисту прав людини, то у даному кримінальному провадженні зазначена в касаційній скарзі практика ЄСПЛ використовувалась не на користь засудженого. Однак, це може становити суттєві ризики для справедливості кримінального провадження в частині дотримання закону під час отримання доказів.

Крім того, Європейський суд з прав людини не може замінювати рішення національних судів своїми, та його повноваження щодо аналізу дотримання національного законодавства є обмеженими (рішення «Дубецька та інші проти України» від 10 травня 2011 року).

Таким чином, колегія суддів не вбачає істотних порушень вимог кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які мали б за собою безумовне скасування судового рішення.

За таких обставин касаційна скарга прокурора не підлягає задоволенню, а ухвала Тернопільського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року щодо ОСОБА_1 залишається без зміни.

З повним текстом судового рішення ви можете ознайомитись за посиланням.