Постанова від 08 грудня 2020 року у справі № 278/1306/17.

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу та доповнення до неї захисника на вирок Житомирського районного суду Житомирської області та ухвалу Житомирського апеляційного суду щодо ОСОБА_1, засудженого за вчинення злочину, передбаченого частиною 2 статті 286 Кримінального кодексу України (Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами).

Обставини справи та суть спору:

Суд визнав доведеним, що у листопаді 2016 року, рухаючись автомобілем через с. Станишівка Житомирської області, ОСОБА_1 здійснив наїзд на потерпілу ОСОБА_3, яка переходила дорогу за пішохідним переходом, заподіявши їй смертельних тілесних ушкоджень. За висновком суду причиною наїзду стало порушення засудженим підпункту «б» пункту 2.3 та пунктів 2.3, 12.3, 18.1 ПДР, оскільки він, наближаючись до нерегульованого пішохідного переходу, проявив неуважність і не зменшив швидкості аж до зупинки свого транспортного засобу.

Оскарженим вироком, залишеним без змін апеляційною інстанцією, ОСОБА_1 засуджено за частиною 2 статті 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.

У касаційній скарзі та доповненнях до неї захисник просить скасувати оскаржені судові рішення та на підставі пункту 2 частини 1 статті 284 КПК закрити кримінальне провадження. Захисник мотивує свої вимоги тим, що сторона обвинувачення не надала суду допустимих доказів винуватості засудженого, та вважає, що причиною ДТП стала аварійна ситуація, створена потерпілою внаслідок порушення нею ПДР, що виключає відповідальність засудженого.

Висновок ККС ВС:

Суд не може погодитися з позицією сторони захисту, яка зводиться до того, що обвинувачений має бути виправданий, якщо тільки сторона обвинувачення не доведе всіх і кожну обставину висунутого обвинувачення. Це суперечило б самій ідеї змагального судового процесу, в якому сторонам надається можливість доводити і спростовувати обставини, які становлять предмет судового розгляду. Ситуація, коли частина обставин справи, які доводить сторона, не визнається доведеною або спростовується, є природним наслідком судового розгляду.

Суд також наголошував на тому, що у справах, що стосуються ДТП, експертне дослідження має суттєве значення для встановлення обставин справи та може істотно вплинути на остаточне рішення суду, і стороні захисту складно спростовувати висновок експерта без допомоги іншого експерта у відповідній галузі, тому право захисту спростовувати висновки експертів, надані обвинуваченням, за допомогою іншого висновку, наданого захистом, має бути забезпечене судом.

Крім того, відповідно до статті 20 та пункту 8 частини 3 статті 42 КПК обвинувачений має право збирати і подавати докази. Згідно з частиною 2 статті 42 КПК обвинуваченим є особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду в порядку, передбаченому статтею 291 КПК. Таким чином, буквальне тлумачення положень Кодексу свідчить про те, що сторона захисту вправі збирати докази після того, як обвинувальний акт було передано до суду. Отже, висновок суду про те, що після цього моменту сторона захисту не мала права самостійно звертатися до експертів, суперечить чіткому змісту закону.

Право сторони захисту надати суду висновок експерта прямо передбачено частиною 2 статті 101 КПК. Зокрема, відповідно до частини 2 статті 22 КПК сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду доказів. Частина 6 цієї ж статті передбачає обов'язок суду створити необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків, у тому числі забезпечити, щоб права, надані законом стороні, могли бути ефективно реалізовані. Закон, передбачивши право стороні захисту надавати висновки експертів, тим самим передбачив і обов'язок суду їх розглянути в сукупності з іншими доказами. Такий підхід законодавця повністю відповідає вимогам статті 6 §1 та §3(b) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У цій справі суд першої інстанції визнав недопустимим висновок експерта, наданий стороною захисту на тій підставі, що експертизу проведено після закінчення строків досудового розслідування, і послався на частину 8 статті 223 КПК, яка передбачає:

«Слідчі (розшукові) дії не можуть проводитися після закінчення строків досудового розслідування, крім їх проведення за дорученням суду у випадках, передбачених частиною третьою статті 333 КПК. Будь-які слідчі (розшукові) або негласні слідчі (розшукові) дії, проведені з порушенням цього правила, є недійсними, а встановлені внаслідок них докази - недопустимими».

У цьому провадженні сторона захисту була позбавлена практичної можливості звернутися до експертів під час досудового розслідування. За таких обставин посилання суду першої інстанції на те, що і після закінчення досудового розслідування сторона захисту не була вправі здійснювати збирання доказів, суперечить не лише чітким положенням КПК, але й основоположним гарантіям справедливого судового розгляду, втіленим у статтях 20, 22, 26 КПК та статті 6 § 3(b) Конвенції.

Таким чином, суди попередніх інстанцій поставили сторону захисту в становище, за якого її було повністю позбавлено можливості надати суду власні експертні докази, і Суд визнає це істотним порушенням кримінального процесуального закону.

Суд вважає, що вказані порушення не можуть бути усунуті судом апеляційної інстанції та вважає за необхідне скасувати оскаржені вирок та ухвалу і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Ознайомитись з повним текстом рішення Ви можете за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/94264608