Постанова від 10 грудня 2020 року у справі № 761/19749/13-к.

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора на ухвалу Київського апеляційного суду від 21 листопада 2018 року у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 (Замах на злочин) ч. 1 ст. 368 (Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою) Кримінального кодексу України та ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 5 ст. 27 (Види співучасників, пособник), ч. 1 ст. 368 Кримінального кодексу України.

Обставини справи та суть спору:

Органами досудового розслідування ОСОБА_1 обвинувачувалась у закінченому замаху на одержання хабаря за виконання в інтересах хабародавця будь-якої дії з використанням службового становища. ОСОБА_2 обвинувачувався у пособництві ОСОБА_1.

Згідно з висунутим обвинуваченням, наприкінці січня 2013 року до ОСОБА_1, яка на той момент виконувала обов’язки генерального директора ДП «Агроінвест», звернувся директор товариства ОСОБА_3 з проханням передати йому в оренду нежитлове приміщення. Під час розмови з останнім обвинувачена повідомила про необхідність укладення договору оренди та зазначила, що розмір орендної плати за один квадратний метр буде складати 50 грн, частину з яких він зобов`язаний сплачувати особисто їй у якості хабаря, на що той погодився.

Після цього обвинувачена надала вказівку начальнику відділу автомобільного господарства ОСОБА_2 забезпечити можливість заявнику оглянути приміщення для його подальшої передачі в оренду.

На початку лютого 2013 року ОСОБА_1 повідомила ОСОБА_3, що розмір офіційної орендної плати буде становити 1200 грн на місяць, а неофіційна частина становитиме 5700$ США на рік, яку необхідно сплатити для укладення договору оренди.

Усвідомлюючи протиправний характер своїх дій і не бажаючи особисто зустрічатися з ОСОБА_3 для отримання від нього хабаря, обвинувачена залучила до цього пособника, якому доручила зустрітися з ОСОБА_3 та отримати від нього вищезазначену суму грошей.

ОСОБА_2 одержав від ОСОБА_3 хабар, однак передати ці кошти ОСОБА_1 не встиг, оскільки був викритий і затриманий на місці працівниками правоохоронних органів.

За вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 10 червня 2016 року та ухвалою Київського апеляційного суду від 21 листопада 2018 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 визнано невинуватими та виправдано за обвинуваченням у вчиненні інкримінованих злочинів відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 373 Кримінального процесуального кодексу України через не встановлення достатніх доказів для доведення винуватості та вичерпанням можливості їх отримати.

У касаційній скарзі прокурор, який брав участь у розгляді справи судом апеляційної інстанції, просить скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд у цьому суді через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотні порушення вимог кримінального процесуального закону.

На думку прокурора, суд першої інстанції безпідставно виправдав ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у пред`явленому обвинуваченні. В обґрунтування цього наводить доводи про неправильне, як він вважає, визнання судами першої та апеляційної інстанцій зібраних у кримінальному провадженні доказів недопустимими, та не погоджується з висновками цих судів в оскаржуваних судових рішеннях про те, що інших доказів в їх сукупності недостатньо для встановлення винуватості в інкримінованих злочинах. Стверджує, що ці докази здобуті у передбачений законом спосіб, а висновки суду про їх недопустимість є безпідставними.

Висновок ККС ВС:

Згідно з ч. 1 ст. 86 КПК, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Обовязковим елементом порядку отримання доказів в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій (НСРД) є попередній дозвіл уповноважених субєктів (слідчого судді, прокурора, слідчого) на їх проведення.

Розглянувши матеріали кримінального провадження, суд першої інстанції дійшов умотивованого висновку про те, що обвинувачення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ґрунтується на доказах отриманих під час проведення НСРД, які не можна визнати допустимими з урахуванням вимог ст. 86 КПК.

Зокрема ст. 260 КПК регламентовано, що аудіо- та відеоконтроль особи проводиться на підставі ухвали слідчого судді з метою збирання відомостей, які мають значення для досудового розслідування та яке згідно з положеннями п. 5 ст. 3 КПК починається з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР).

З матеріалів провадження вбачається, що ОСОБА_3 05 лютого 2013 року звернувся із заявою до Управління служби безпеки України у місті Києві, в якій зазначив, що директор ДП «Агроінвест» ОСОБА_1 запропонувала йому за укладання договору оренди особисто їй сплатити грошову винагороду у сумі 45 600 грн, або суму еквівалентну 5 700$ США.

Цього ж дня відомості про кримінальне правопорушення, передбачене ч. 3 ст. 368 КК було внесено до ЄРДР та розпочато досудове розслідування.

Разом з тим, як вбачається з протоколу за результатами проведення НСРД щодо ОСОБА_1 від 20 лютого 2013 року, цей захід здійснювався ДОК СБУ на підставі ухвали Голови Апеляційного суду м. Києва від 04 лютого 2013 року, тобто ще до внесення вказаних відомостей до ЄРДР, а тому оптичний диск із записом розмови ОСОБА_1 та ОСОБА_3 04 лютого 2013 року є недопустимим доказом у провадженні, оскільки він отриманий з порушенням вимог КПК.

Таким чином, наведені прокурором у касаційній скарзі доводи не спростовують правильності висновків суду апеляційної інстанції, викладених в оскаржуваному судовому рішенні, і не ставлять під сумнів його законність.

Під час перевірки матеріалів кримінального провадження судом касаційної інстанції не встановлено таких порушень норм матеріального чи процесуального права, які можуть тягнути за собою зміну або скасування оспорюваного судового рішення, а тому підстав для задоволення касаційної скарги прокурора колегія суддів не вбачає.

На підставі викладеного, Суд ухвалив касаційну скаргу прокурора залишити без задоволення, а ухвалу Київського апеляційного суду від 21 листопада 2018 року щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 – без зміни.

З повним текстом рішення Ви можете ознайомитись за посиланням.